Тарас Шевченко і видатні особистості Кіровоградщини

Федір Шабала

   Федір Михайлович Шабала (1927 – 1997) уродженець                   

 с. Курилівки на Київщині поблизу Шевченкових Кирилівки та

Моринців, все життя захоплювався Шевченкіаною.

Упродовж багатьох десятиліть він жив на Кіровоградщині.                                 

Федір Михайлович був на рідкість цікавою людиною, по-справжньому обдарованою особистістю. Інженер-будівельник за фахом, він захоплювався живописом, музикою, історією, літературою, самотужки оволодів грою на баяні, балалайці, піаніно. Причому, у всьому, за що б не брався, він намагався «дійти до самої суті». Федір Шабала зібрав про великого Кобзаря кращу бібліотеку в місті: декілька дожовтневих видань «Кобзаря», є книга М.Полєвого (1842 р.), до якої  Шевченко виконав ілюстрації. Є картини Ф.Шабали за творами Тараса Шевченка «Утоплена», «Катерина».

Незважаючи на те, що Федір Михайлович почав малювати в сорокарічному віці, він залишив нам тисячу творів живопису та графіки, зокрема шевченківської тематики. Більшість з них зберігається в кібернетико-технічному коледжі, де Федір Михайлович викладав до останніх днів свого життя. Заслуговує на увагу робота над родоводом Тараса Григоровича Шевченка. На жаль, цю роботу обірвала смерть Шабали.

Родовід Шевченків починається з прадіда поета, «одчайдушного» гайдамаки Андрія Омеляновича Грушевського – Шевченка (1720-1795рр.), а закінчується його далекими нащадками, яких доля розкидала по всіх-усюдах: від Києва, Єсентуків до Нар'ян-Марі. Як відомо, Тарас Шевченко не був одруженим, тобто прямих нащадків не мав. Через те, нащадками, найближчими родичами Кобзаря прийнято вважати дітей його братів та сестер.

Родина Красицьких – нащадки поета

Загалом же родовід Тараса Григоровича Шевченка за Ф. Шабалою нараховує понад 150 чоловік. 

Одне з його відгалужень – родина Красицьких. Як відомо, у Знам'янці тривалий час жили нащадки Тараса – його онука Катерина Красицька та її дочка, правнучка Тараса Шевченка Антоніна Красицька, які створили в м.Знам'янці музей Тараса Григоровича Шевченка. Вони ведуть свій родовід від старшої сестри поета – Катерини. Тієї самої, з якою малий Тарас ходив до Мотронинського монастиря. 

Коли Катерина вийшла заміж, малому Тарасові було дев’ять років. Він сумував, що доводиться розлучатися з рідною душею, старшою сестрою, яка любила і жаліла його. Та ради не було: Катерина переїхала у сусіднє із Кирилівкою село Зелена Діброва до свого чоловіка Антона Красицького. Від цього шлюбу народилося дванадцятеро дітей, четверо з яких дали потужні родові гілки: на сьогодні відомі імена 231 нащадка Красицьких, і це далеко не повний перелік, бо, наприклад, долі дітей та онуків Федори, Катерининої доньки, досі до кінця не досліджені.

Катерина і Антон пішли з життя рано, їхньому синові Степану на той час було лише шість років. Але хлопчик зумів стати на ноги. Вже наприкінці 90-х років ХІХ століття у Знам'янку із Зеленої Діброви прибув його син Єгор Красицький. Приїхав, щоб працювати на залізниці, що тоді було справою досить новою. З часом на вулиці Базарній (за радянських часів - Першотравнева, нині – Глібка) він спорудив будинок, де пізніше буватиме чимало діячів української культури. Нині про ту садибу нагадує лише пеньок від старої груші, яка колись росла на подвір'ї Єгора Степановича. Разом з ним до Знам'янки приїхав брат Яким, донька якого, Параска, теж побудувалася на тій же вулиці. Нині Параска Якимівна спочиває на знам'янському цвинтарі, а її нащадки – Козаченки, мешкають і в нашому залізничному містечку на Кіровоградщині.

Значно пізніше, вже після війни, у Знам'янку приїхала Катерина Максимівна Красицька, внучка Тарасової сестри. Єгор Степанович мав шестеро дітей. Двоє з них – Володимир і Олімпіада - жили у Знам'янці. Саме Олімпіада Шкода - бабуся нинішнього хранителя фондів Знам'янського міського краєзнавчого музею, до складу якого входить і Кобзарева світлиця, В'ячеслава Євгеновича Шкоди. Він володіє унікальним краєзнавчим матеріалом.

У 1961 році, коли виповнилося 100 років з дня смерті Тараса Шевченка, на вулиці Жовтневій був зведений будинок спеціально для Катерини Красицької та її доньки Антоніни. Того ж року там було обладнано музейну кімнату Тараса Шевченка. Фактично керівником музею стала Антоніна Вереміївна Красицька (їхні портрети, роботи знам'янського художника Бориса Єгорова, є в нинішній експозиції). Мати і дочка старанно збирали матеріали, присвячені своєму великому родичу. У 1976 році згідно плану реконструкції окремих районів м.Знам'янки будинок було знесено, а експонати деякий час перебували у підвальному приміщенні, потім перекочували  до Будинку піонерів. І лише у 1989 році музей поселився на першому поверсі будинку по вулиці Глібка, де колись була садиба Єгора Степановича. Нині він зветься Кобзарева світлиця і має статус філії міського краєзнавчого музею, який на початку 90-х років був фактично розорений, проте за останні роки активно відроджується.

Тут привертає увагу доля художника Фотія Степановича Красицького (1873-1944рр.) Його бабуся доводилася рідною сестрою Тарасові Шевченку. Належність до Шевченкового роду цьому, українському художнику, щастя не принесла. В 30-ті роки його звільнили з посади викладача Київського художнього інституту через «неможливість завантажити роботою», потім скоротили навіть посаду учителя малювання у дитячому будинку, де він працював. Його перша і остання персональна виставка була влаштована наприкінці життя і експонувалася всього один день – 23 червня 1941 р.

Та особливо дісталося донькам Красицького, а надто їхнім чоловікам. У 1934 р. заарештували чоловіка середньої доньки Фотіни – талановитого поета Олексу Влизька. Він  - глухонімий, мову розумів тільки по губах, йому лише 26 років, та від загибелі не рятує ніщо і сліди губляться в катівні НКВС. Фотіну Красицьку вислали за межі України на Урал.

У Кобзаревій світлиці є багато унікальних матеріалів. Надзвичайно цікаве - дерево роду Красицьких, серед нащадків якого чимало яскравих особистостей. Добре знаний також Дмитро Красицький, письменник, автор більше десяти книг, він якийсь час був проректором Дніпропетровського університету, потім очолював один з київських музеїв.

У 1991 році, коли померла Антоніна Вереміївна, у Києві було організовано культурно-науковий фонд родини Красицьких, президентом якого стала Людмила Красицька (по Максимові від Дем'яна).

Серед експонатів, якими гордиться В'ячеслав Євгенович Шкода, - досі ніде не публіковані фото Василя Доманицького (першого редактора повного видання «Кобзаря», півтори сотні його листів, оригінали фото Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Миколи Лисенка (його рідний брат Андрій більше двадцяти років мешкав у Знам'янці, завідував залізничною лікарнею, поки у 1905 році поліцією був висланий за межі України. Дещо пізніше Андрій Віталійович працював лікарем у благодійній лікарні Андрія Шептицького. Його донька Наталя, кіноактриса, виїхала до Парижа, звідки у Знам'янку нині надходять листи від Наталиної онуки).

   Микола Гулак

    Тарас Шевченко мав багато вірних друзів, знайомих, однодумців. Були друзі у Шевченка і в нашому краї. 

Ім'я Миколи Івановича Гулака тривалий час не було відоме широким колам громадськості. За життя російський царизм заборонив друкувати будь-які матеріали, пов'язані з діяльністю цієї неординарної людини. Та й після смерті його біографія замовчувалася. А між тим Микола Гулак – стійкий борець за національне визволення України, видатний учений і педагог.
    Він знався на історії, педагогіці, лінгвістиці, фольклорі, етнографії, математиці, юриспруденції. Досконально володів стародавніми (грецькою і латинською), а також англійською, французькою, німецькою, чеською, російською, грузинською, азербайджанською.

Народився М.Гулак 25 травня 1822 р., в с. Миколаївка Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Знам'янський район Кіровоградської області, поблизу Пантаївки). Після закінчення Тартуського університету поїхав до Києва, працював у канцелярії генерал-губернатора. У грудні 1845 р. разом з Миколою Костомаровим і Василем Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство.

У квітні до цієї організації приєднався і Т.Г. Шевченко. Нелегка доля чекала на молодих борців.  Т. Шевченко і М.Гулак належали до революційно-демократичної групи товариства. У березні 1847 р. Миколу було заарештовано і ув'язнено в Петропавлівську фортецю, звідти переведено до Шліссербурзької.
На слідстві він вів себе гідно, на вимоги слідчих розкрити програму таємного товариства відповів відмовою. У травні 1847 р. було заарештовано й Т.Шевченка.

Жандармські начальники знали, що він у цьому товаристві був однією з головних осіб, але довести безпосереднє членство в тому товаристві ніяк не могли. На допитах Шевченко веде себе спокійно, з великою людською гідністю; відповідає за себе, за свої твори, ні одним словом не видає жодного учасника товариства, не метушиться, не виявляє найменшого страху.

Жандарми здогадувалися, що перед ними один з найнебезпечніших ворогів російської імперії, але не здатні були зрозуміти, що цей широкоплечий, середнього зросту чоловік з гострим всерозуміючим поглядом темно-сірих очей уже фактично зробив свою справу – послав у народ своє СЛОВО.

«Стійкі, благородно-витримані, ніби зі сталі вирізані відповіді Шевченка і Гулака викликають у нас радість і захоплення»,- писав Михайло Грушевський.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства напровесні 1847 р. та арешту Шевченка, рукописна збірка «Три літа» стала головною підставою для жорстокого покарання митця - висилки в казахські степи: він був відданий в солдати Оренбургського окремого корпусу під пильний нагляд, з тим, щоб від нього «ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильних  сочинений».

Микола І власноруч дописав: « Под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать». Одначе поетова реакція в пустельних степах була загальновідомою: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Після трирічного ув'язнення в кам'яному мішку Шліссельбурга Гулака заслали у Перм. Він все своє життя поневірявся по чужих землях. Помер Микола Іванович Гулак 7 червня 1899 р. в Гянджі (Азербайджан).

Дмитро Пильчиков та Олександр Тулуб

    Кирило-мефодіявцями були також Дмитро Павлович Пильчиков та Олександр Данилович Тулуб.

Д.П.Пильчиков познайомився з Шевченком влітку 1846 р., вступив до товариства. Уродженець Полтави, Д.П.Пильчиков значну частину свого життя провів у Златополі (Новомиргород), де закінчив повітове училище та гімназію в Єлисаветграді.

Він приятелював з братами Тобілевичами, М.Л.Кропивницьким, міським лікарем П.Михалевичем, іншими представниками прогресивної громадськості Єлисаветграда.
О.Д.Тулуб, як і Д.Пильчиков, походив з Полтавщини, але життя його тісно переплелося з нашим краєм: Олександр Данилович у 1847-1848 роках був учителем історії Златопільського повітового училища.

З Шевченком познайомився в 1846 р. На відміну від Гулака, Шевченка, Пильчиков і Тулуб уникли покарання, оскільки слідчим не вдалося віднайти доказів їх безпосередньої участі у Товаристві. До речі, саме Олександр Тулуб опублікував свою працю з історії Златополя.

Микола Новицький

Однією з найколоритніших фігур в оточенні Шевченка був Микола Дементійович Новицький. Це ім'я мало відоме широкому загалу через різні причини. А між тим Тарас Григорович в останній рік свого життя міцно дружив з Миколою Дементійовичем. Для нащадків залишились безцінні спогади Новицького про Шевченка, їхнє листування. Зокрема, лист від 7 вересня 1860 р., надісланий Новицьким з Єлисаветграда.

Хто ж він, приятель великого Кобзаря?

М.Д.Новицький (1833-1906 рр.), офіцер, пізніше генерал-лейтенант, учасник Кримської війни 1853-1856 рр., вихованець Академії генерального штабу. З Тарасом Григоровичем познайомився після повернення поета із заслання, не раз бував у нього вдома. Влітку 1860 р. Новицький одержав призначення в Єлисаветград викладати в місцевому кавалерійському училищі. Микола збирався у далеку дорогу. Ще навчаючись в Академії, він багато чув про ті краї, де народжувалась військова слава Суворова і Кутузова, де нещодавно відкрито кавалерійське юнкерське училище.

Він ніколи до цього не був на Україні, хотілося побільше довідатися про неї. А хто краще розповість про це? Звичайно, Тарас. На початку червня Новицький від'їздив на Україну.

«Ніколи не забуду нашого прощання, - писав він. – Воно було останнім, бо більше я його в житті не зустрічав». Шевченко попросив Миколу Дементійовича посприяти викупленню своєї рідні з кріпацтва. Що генерал не без труднощів зробив. В самого Новицького була ще одна невідкладна справа в Єлисаветграді, про яку він теж говорив в Петербурзі з Шевченком.

Микола Дементійович охоче сприйняв ідею Шевченка організувати в Єлисаветграді недільні школи. Тарас Шевченко уклав для них спеціальний посібник «Букварь Южнорусский» і  випустив його в Петербурзі окремою книжкою за свій кошт тиражем 10000 примірників, кілька таких  примірників надійшли до Єлисаветграда.

М.Новицький був людиною широкого світогляду. За його сприяння в Єлисаветграді були відкриті дві                           

недільні школи для дітей малозабезпечених. Вчилися                                

вони за  Шевченковим «Букварем». З іменем Миколи Дементійовича пов'язані ще деякі цікаві сторінки історії Єлисаветграду.

17 липня 1861 р. проїздом з Італії до Петербурга в Єлисаветград до Новицького  заїздив Російський літератор і критик Микола Добролюбов.
              Ми знаємо, що Добролюбов належав до оточення Шевченка в Петербурзі після заслання, сприяв публікації його творів в «Современнике». Йому належить вміщена в журналі рецензія на «Кобзар», яка вважається класичною і в наш час, бо дає справжню оцінку творчості і особі великого українського поета, його місцю в світовій літературі. Про перебування М.Добролюбова в Єлисаветграді залишився спогад М.Д. Новицького.

Генерал Новицький допомагав ще одному родичеві Шевченка - його племіннику Йосипу, сину Варфоломія Шевченка. За протекцією Миколи Новицького Йосип Варфоломійович Шевченко  1872 року став курсантом Єлисаветградського кавалерійського училища. Під час навчання входить до літературного гуртка братів Тобілевичів. Найбільше здружився він з Миколою Садовським, адже вони були ровесники. Світогляд Тобілевичів, Кропивницького передався Йосипу, а вони поважали його, як племінника незабутнього Тараса.

Йосип Шевченко мав також літературні здібності. У нашому місті написав і підготував до друку збірку «Дещо із перекладів і самостійних творів».

Варто звернути увагу на таку обставину – свою збірку Йосип випустив під псевдонімом І. Гриненко. Це зробив він свідомо, бо командування юнкерського училища не підтримувало літературної діяльності своїх вихованців. В книжці – 9 переспівів і 21  власний твір. Серед переспівів – твори Пушкіна, Фета, Курочкіна, Гейне, Бернса.  Члени літературного гуртка були готові до громадянського подвигу – і здійснили його. У 1877 р. розпочалася війна болгарського народу проти турецьких поневолювачів.

Микола Садовський і Йосип Шевченко влилися в загони добровольців, які йшли на допомогу братам-слов'янам. У боях під Шипкою вони хоробро билися з ворогом, за що удостоїлись Георгіївських хрестів. Йосип там був поранений. На батьківщину він повернувся, на жаль, тяжко хворим, напівпаралізованим.    Та доки вистачило сил трудився, не поривав зв'язків з братами Тобілевичами, Кропивницьким, Старицьким. Редагував також спогади свого батька Варфоломія Шевченка про великого Тараса.

Помер Йосип Шевченко у 1900 р. Важка хвороба не дозволила в повній мірі розкритися його поетичному таланту. Однак, прожив він своє коротке життя чесно і прямо, як пише він у своєму вірші:

«Мету свого життя вбачав,

Щоб всі сказали: він жив чесно,

Прославивсь ділом, а не криком,

Що міг, зробив для нас:

Його назвати можна чоловіком».

Про людей, згаданих у цій розповіді, можна сказати словами Великого Кобзаря, що вони разом з Тарасом в різній мірі, різними засобами боролися:

«За честь, славу, за братство,

За волю Вкраїни. 

Не спить поет. Перо вогнисте 

Мережить пристрасні рядки,

І сонце правди, сонце чисте

Ясніє в помахах руки.

А серце… Серце в грудях б'ється, 

І рідний край летить як птах,

І ось Тарасові здається,

Що вже він ходить по ланах,

Де мати вільна і щаслива

Колише рідне немовля,

Де колосками дзвонить нива,

І стала вільною земля». 

Йосип Петров

На початку 40-их років ХІХ століття, живучи в Петербурзі,   

Тарас Григорович Шевченко познайомився з уродженцем    

Єлисаветграда, відомим оперним співаком Йосипом    

Опанасовичем Петровим.

Тарас Шевченко і Йосип Петров. Один стоїть у ряду найбільших поетів світу, другий – гордість оперної сцени.

Геніальний поет і оперний співак! 17 квітня 1858 р. Тарас Шевченко слухав оперу Михайла Глінки «Життя за царя», того ж дня робить запис у «Щоденнику»: «Гениальное произведение! Бессмертный М.Глинка! Петров в роли Сусанина по-прежнему хорош!»

Голос нашого земляка Йосипа Опанасовича Петрова, засновника російської вокальної школи, полонив серце Кобзаря. 

Айра Олдрідж

1858 року Тарас Шевченко знайомиться з негритянським актором Айрою Олдріджем, який гастролював в Петербурзі. «У нас теперь африканский актор чудо делает на сцене»,- писав поет до М.С.Щепкіна, відомого російського та українського актора. Олдрідж часто приходив у майстерню Т. Шевченка.

Вони подружилися, часто співали один одному пісні своїх народів.

Відомий портрет негритянського актора, який Т. Шевченко намалював у грудні 1858р. зараз знаходиться у Київському музеї імені Тараса Шевченка.
Після смерті Великого Кобзаря, вшановуючи його пам'ять, Айра Олдрідж здійснює гастрольне турне по Україні, Батьківщині свого побратима. В ролі Отелло, трагіка бачать і єлисаветградські глядачі, про що свідчать захоплені відгуки у місцевих газетах.

Григорій Честахівський

Останніми роками до нас повертається наша історія. Брати Тобілевичі, Лазаревські (а їх було шестеро), династії Білецьких, Тарновських. Одні - добре знайомі нам, інші – менше, а треті – зовсім невідомі. Так з мороку небуття виринають імена колись славного і численного роду Тарновських та їхня дивовижна садиба Качанівка на Чернігівщині, яка у другій половині ХІХ століття набула слави культурного центру України. Почався розквіт Качанівки у 1824 році, коли нею почали володіти Тарновські.

Тарновський-молодший мав неабиякі таланти садобудівника, його ставлять на один щабель зі славнозвісним будівничим Версальського парку за Людовіка ХІV Ле Нотре. У Качанівці Василь Васильович Тарновський за 44 роки зібрав і створив український музей старожитностей. Качанівку він обожнював. На площі 800 десятин ним створений казковий парк – у ньому великий палац, який мав 80 кімнат, зали, бібліотеки.

Деякий час тут жили і творили художники Ілля Рєпін, Костянтин Маковський, композитор Михайло Глінка. Великими друзями Тарновських були П.Куліш, М.Костомаров, М.Гоголь, М.Драгоманов, Марко Вовчок та багато інших громадських і культурних діячів тієї пори.

Та особливо хвилююча сторінка історії Качанівки – перебування Тараса Шевченка та його друга по імператорській Академій мистецтв, нашого земляка Григорія Честахівського (1816 – 1893). Народився Г. Честахівський у посаді Петриківці Олександрійського повіту на Херсонщині. У 1821 р. посад дістав назву Нова Прага. І батьки Честахівського і він сам стали військовими поселенцям.

          

З дитинства Честахівський відчував надзвичайний потяг до живопису. Як то сталося – невідомо, але на його природні здібності звернув увагу новоросійський і бессарабський генерал-губернатор граф Воронцов і в 1843 р. він був зарахований до імператорської Академії мистецтв. Пробув він в Академії довго – 11 років і лише в 1854 р. Радою Академії мистецтв Честахівському надано звання вільного художника. Він мав поважні замовлення: такі як іконостас Єлисаветградської церкви Святого Володимира. Відомо, що Григорій виконав низку портретів височайших осіб. Та, певно, художником він був посереднім, а тому Г. Честахівський і далі служив у Департаменті військових поселень незначним чиновником. У 1883. його залишили поза штатом. Г.М.Честахівський познайомився з Тарасом Шевченком у 1843 р., коли вступив до Академії мистецтв. Поет уже закінчував Академію, а Григорій її тільки починав. Він писав: «Ми були земляки, хоча із різних місць України: я – з Херсонщини, він - з Київщини. Нас поєднувало на чужині селянське походження і українська мова, в цьому Петербурзі, який так ненавидів Тарас Григорович».

Григорій знав багато українських пісень, майстерно їх виконував з гітарою. Згадує: «Пісні ті особливо уважно слухав Тарас, сам брав участь у їх співі. Та що мій спів порівняно з тим, як він співав «Так, їх поєднувала Україна, її мова, її пісні.»

Григорій обожнював Шевченка, той у свою чергу платив Честахівському щирою дружбою. Роки заслання їх розлучили. Але, коли поет повернувся до Петербурга, їх взаємини не тільки поновилися, а Григорій став найближчим товаришем і супутником останніх років життя поета.

«Ми просто не могли існувати один без одного», – розповідав Григорій Миколайович на вечорах у Качанівці біля Шевченкового дуба.

Записані розповіді Григорія Честахівського про останні дні і години життя Т. Шевченка, його неймовірні моральні і фізичні страждання. В останні хвилини, коли душа поета відлетіла, біля нього О.Лазаревський і Г.Честахівсьхий. Після похорону поета, його майстерню було розпечатано і поліція дозволила скласти опис майна Шевченка.

Григорій Честахівський був запрошений як експерт для оцінки художніх творів. «Сумне, тяжке завдання, – згадує Григорій Миколайович, – всі стіни майстерні були покриті олійним живописом. Усе, що становило інтерес, я скопіював. Все майно продано друзям Шевченка. Все, що стосувалося живопису: фарби, пензлі, палітру я передав Василю Тарновському для шевченківського музею. В майстерні залишилися казенні меблі. Я вийшов останнім».

Сучасники свідчать, що Честахівський відіграв головну роль у перепохованні поета біля Канева на Чернечій горі. Варфоломій Шевченко наполягав поховати Тараса біля церкви, Честахівському довелося послатися на волю поета, викладену у його «Заповіті», а Варфоломію сказав: «Давайте добре робити по-Тарасовому, як бажала його душа безсмертна».

І Варфоломій Шевченко здався. Думку нашого земляка підтримали й інші родичі поета.

Коли було одержано дозвіл на перевезення праху поета в Україну, проводжати труну до нової могили від петербурзької громади було відряджено майбутнього історика України О.Лазаревського та художника Григорія Честахівського. На всьому шляху до України Честахівський робив замальовки зустрічей і проводів праху Шевченка. Вони збереглися до нашого часу. Таких замальовок більше 20. На них бачимо траурну колісниці, труну, вкриту китайкою та вінками, засмучені постаті селян. Важку свинцеву домовину, покриту червоною китайкою, несли на руках на найвищу на Дніпрових кручах Чернечу гору.

Йшла вперше Україна по дорозі

У глибину віків і вічних злетів

Йшла за труною сина і пророка,

За нею по безсмертному шляху

Ішли хохли, русини, малороси

Щоб зватися українцями віднині.

(І. Драч)

Діяльність Г. Честахівського у Каневі викликала занепокоєння урядовців. Честахівському генерал-губернатор «сделал строжайшее внушение, приказав ему немедленно возвратиться в Петербург к месту служения, и вместе с тем обязал его подпискою не приезжать во вверенный его князя, край».

Та повернувся Г. Честахівський до Шевченкового краю, до своїх друзів, щоб разом продовжувати шанувати і берегти пам'ять про Тараса. До речі, могила самого Г. Честахівського знаходиться в садибі Качанівці.