Вшанування пам'яті Великого Кобзаря на Кіровоградщині

Біографи Тараса Шевченка встановили близько 200 міст і сіл, пов'язаних з перебуванням у них великого Кобзаря. Всюди, де довелося побувати Тарасу, живе пам'ять про нього. Живе вона і в нашому степовому краї, куди доля в дитинстві закинула майбутнього поета. В кожному місті, районі нашої області є вулиці, навчальні заклади, названі іменем Кобзаря. С/х підприємства носять його ім'я, створені музеї, встановлені пам'ятні знаки. 

Місто Кіровоград

Кіровоградський пам'ятник Тарасові Шевченку розташований у середмісті в сквері Шевченка перед будівлею Кіровоградської обласної бібліотеки для дітей імені А.П. Гайдара.

Сучасний пам'ятник Тарасові Шевченку в Кіровограді — не перший у місті. Перший пам'ятник Кобзареві в Кіровограді було встановлено з нагоди століття від смерті великого поета 1961 року. Місце обрали перед збудованою 1958 року обласною бібліотекою для дітей. Однак пам'ятник виявився недовговічним — збудований із нетривких матеріалів він зруйнувався. Постало питання про заміну пам'ятника на тому ж самому місці.

Відтак 24 грудня 1982 року в центрі Кіровограда було встановлено сучасний монумент Кобзареві.

Крім того, в нашому місті є вулиця, яка носить його ім'я. Вулиця Шевченка виникла, як і більшість вулиць Єлисаветграда в середині ХІХ століття. Нічим особливим від інших не відрізнялась, хіба тим, що на ній знаходилась жіноча та чоловіча гімназія, земська управа. Звалася та вулиця Петровською. Весь квартал від жіночої гімназії до теперішньої школи-гімназії №5 займали «московські лавки», де можна було купити тканини, велосипеди, шкіри, хутра (каракуль, бобри).

В 1926 р., згідно з рішенням виконкому міської ради вулиці Петровській присвоїли ім'я Шевченка.

На вулиці Шевченка народився письменник, наш земляк Юрій Олеша, жила родина видатного академіка Ігоря Тамма. Ім'я великого Кобзаря тісно пов'язане з творчістю відомих письменників, поетів, художників, митців – наших земляків.

Гайворонський район

У загальноосвітніх навчальних закладах Гайворонського району традиційним є проведення тематичних лінійок, присвячених відзначенню Шевченківських днів. Також уже звичними для учнів стали тематичні вікторини, свята, літературно-музичні композиції, усні журнали, святкові лінійки, розважальні заходи, конкурси на кращого читача поезій Шевченка, малюнків, кросвордів та вікторин з нагоди відзначення роковин Тараса Григоровича. У березні обов’язковим є Шевченківський місячник, Шевченківський урок.

Метою усіх проведених заходів є поглиблення знань учнів про життєвий і творчий шлях Т.Г.Шевченка, сприяння усвідомленню значення творчості поета для української та світової культури.

Цікавим напрямком доручення учнів до вивчення життя і творчості Кобзаря є дослідження історії встановлення пам’ятників Тарасу Шевченку на Гайворонщині.

Голованівський район

І все ж багатожильний, покалічений війною, принижений і зацькований злиднями, український народ-великомученик жив і трудився. "За роки четвертої п’ятирічки голованівські колгоспи освоїли довоєнні посівні площі, відновили поголів’я великої рогатої худоби. У 1950 році на базі чотирьох артілей створено одну — ім.Шевченка, за якою закріплено 2770 га землі, з них близько 2666 гаорної", – напише "Історія міст і сіл УРСР".

Долинський район

У музеї історії Долинського району розгорнута експозиція «Тарас Григорович Шевченко і наш край», присвячена 200-річчю від дня народження народного мислителя, поета, художника. За кількістю і глибиною матеріалів вона красномовна.

Вивчаючи шлях чумакування десятилітнього Шевченка, краєзнавець І. Проценко дійшов висновку: Долинщина – це та земля, якою ходив Тарас «своїми босими ногами».

Після Єлисаветграда, переконує дослідник, шлях чумаків пролягав через Фірсові могили, Інгульську Кам’янку, а в межах нинішнього Долинського району біля Високої могили, Антонівки, річки Березівки, села П’ятихатки і, далі – на Криворіжжя і Береславську переправу, що на Дніпрі…

Мандрівників приворожувала повноводна річка Березівка. Мабуть й Тарас не міг відмовити собі в спокусі посперечатися з її норовом – вирами, водоворотами і недоброю славою брати в смертельні обійми необачного зіваку (за що й назву отримала: Березівка). Разом з усіма пив холодну воду із дзвінких прибережних джерел і милувався залишками старого козацького собору біля Монастирища, збудованого, за переказами старожилів, ще за Богдана Хмельницького. 

Кілька сторінок у шевченківську історію краю написані радянською добою.

Варто віддати належне нашим попередникам. Назву станції Долинська вони зберегли. Багато з них знали, пам’ятали, передавали через покоління, що Ольга Федорівна Долинська, будучи поміщицею середнього достатку, землю під залізницю виділила безкоштовно. В її будинку, чи не єдиному серед безмежного і голого степу, знаходили притулок будівельники. Після спорудження залізниці багато з них повернулися в ці краї обживати степові простори, розбудовувати станцію.

По-іншому розсудили із назвою селища Кефалине. Михайлу Кефалі – найбільшому землевласнику краю, пригадали все: й продану більшості з них на кабальних умовах землю під будівництво житла, й непосильно високі відсотки за виділену позику, й, навіть, влаштовану тяганину при одержанні й до того ж високої платні за відведену землю на прокладання водогону до станції Долинська.

Селище отримало назву українського пророка – Шевченкове. Нова назва населеного пункту в історію краю приживалась з потугами.

Перший збій відбувся в 1923-у під час районування республіки. Стався майже безпрецедентний випадок: новоутворений район одержав назву не від населеного пункту, а від станції Долинської. Назва, як підтверджують дослідження, не виходила за межі Української РСР, й не поширювалась «от Москвы до самых до окраин». Це підтверджують щорічні московські довідники «Адміністративно-територіальний поділ Союзу РСР і перелік найважливіших населених пунктів». Вони готувались комісаріатом внутрішніх справ СРСР. У переліку районних центрів Криворізького округу селище Шевченкове вони не подавали. З іншого боку, візьмемо для прикладу один із таких «Довідників» за 1929 рік, на сторінці 184 читаємо: «Долинська, с(елище), р(рай) ц(ентр), УРСР, Криворізький округ, 2425 жителів».

У той же час немовлятам в Шевченковому видавались метричні документи… Атестат зрілості Клавдії Чумак про закінчення  Шевченківської десятирічки знаходиться в Київському державному музеї Тараса Шевченка, а сама Клавдія Василівна була серед організаторів закладу й більше 50 років працювала головним зберігачем його фондів.

Край подвійному підходу до обліку населених пунктів поклав Указ Президії Верховної Ради Української РСР 15 серпня 1944 року. Один із її пунктів передбачав: «Селище Шевченкове у відповідності з найменуванням району іменувати селище Долинське».

Мабуть не тільки назвою у 1919 – 1944 роках пов’язувався районний центр із іменем Великого Кобзаря. Вивчаючи матеріали про збитки, нанесені Долинському району фашистським господарюванням звернув увагу на рядки із підсумкового звіту: «За роки окупації були зруйновані повністю або частково 35 клубів, 16 дитсадків, пам’ятники, в тому числі Т. Шевченку».

Коли це дійсно так (поки що прямі або інші підтвердження відсутні), то де, крім селища Шевченкове, він міг би бути поставленим? Шкода, але це питання поки що залишається риторичним.
Шевченкініада з іменем Кефала мала своє продовження. В голодному 1921 році в селі Олександрівка на залишках володінь найбільшого землевласника краю виникла сільськогосподарська комуна. Їй дали ім’я Тараса Шевченка.

Долаючи злидні, не завжди зводячи кінці з кінцями, комунари намагались чимось бути схожими на свого попередника. (Кефала в селі мав найкращі в Олександрійському повіті племінну вівцеферму, кінний завод, паровий млин, олійницю, сад). Колективне господарство з іменем Шевченка кращим серед колгоспних злидарів стало лише в кінці 30-х. За досягнуті успіхи в сільськогосподарському виробництві його занесли на Дошку пошани Всесоюзної виставки досягнень народного господарства в Москві. Потім була війна і не менш трагічні післявоєнні роки. В 70-х колгосп віднесли до спеціалізованих господарств. В процесі його укрупнення – появилась проблема неперспективних сіл, доцільності спеціалізації. Господарство не тільки не стало економічно сильнішим, а й втратило ім’я Шевченка. Іменем Великого Кобзаря назвали колективне господарство в селі Василівка біля витоків Боковеньки.

Йшов 1981 рік. Нові керівники, на той час колгоспу імені Фрунзе, намагаючись підняти престиж сільськогосподарського підприємства, звернулись до його історії.

За короткий час їм вдалося повернути колгоспу ім’я Шевченка, відкрити музейну кімнату, отримати дозвіл на встановлення пам’ятного знаку першим комунарам, провести ювілейний вечір, де кожному поколінню шевченківців знайшли теплі й зворушливі слова. Учаснику вечора, сину колгоспного бригадира з сусіднього села Більшовик Андрію Німенку, як нікому іншому виявились близькими і зрозумілими прагнення олександрівців.

До мистецьких вершин у скульптурі – пам’ятників Лесі Українки у Луцьку, Давиду Гурамишвілі у Миргороді на Полтавщині він йшов через колгоспні університети.

Як однодумця сприйняли олександрівці бажання скульптора долучитись до відродження села, з потаємною гордістю і надією прийняли від нього скульптурне погруддя Тараса Шевченка.

Місцем для встановлення пам’ятника обрали подвір'я перед загальноосвітньою школою.

9 березня 2006 року погруддя Т.Шевченку в Долинській урочисто відкрили.

Почесним гостем заходу до міста запросили Вячеслава Шкоду – директора, зберігача фондів Знам’янського міського музею «Кобзарева світлиця», онука О. Є. Красицької-Шкоди, правнука Т. Шевченка по його сестрі Катерині. 

Місто Знам’янка

Стоїть у самому центрі міста Знам’янка пам’ятник Тарасу Шевченку. Його історія досить коротка в часі, але в неї втілилися справи і погляди непересічних людей нашого міста.

…Стояв на дворі 1989 рік. Це був час пізньої перебудови. Тривога за прийдешній день, за майбутнє своїх рідних на теренах зникаючої країни змішувалося з катарсисом, з видушуванням з себе раба по краплі, з усенародним засудженням сталінізму, і ці краплі видушуваного раба в масштабах величезної країни зливалися у могутню повінь. Ті, хто жив у той час, пам’ятають, з яким хвилюванням відкривали ми «Огоньок», «Аргументи і факти», «Комсомольську правду», як вбирали ми з телеекрану програми «Взгляд» та «До і після опівночі». У цій атмосфері змін, напередодні відзначення 175-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка у Знам’янці сформувалася ініціативна група зі встановлення у місті пам’ятника Кобзареві.

Для Знам’янки шевченківська тема була особливо близькою та дорогою. У 90-х роках ХІХ ст. тут оселились онуки Т. Г. Шевченка по його старшій сестрі Катерині: Єгор Степанович та Параска Якимівна Красицькі, які дали велике покоління нащадків. У 40-х роках ХХ ст. у Знам’янці також оселились внучата племінниця Т. Шевченка Катерина Максимівна Красицька та її дочка Антоніна Вереміївна Красицька. Рішенням виконкому Знам’янської міської ради № 102 від 20 березня 1961 року, з нагоди 100-річчя з дня смерті поета, К. М. Красицька отримала ошатний будинок на вулиці Жовтневій, 33, у якому зусиллями директора обласного краєзнавчого музею О. О. Ноземцевої та музеїв Києва і Канева сімейний шевченківський музей Красицьких «Кобзарева світлиця» став громадським. Тут проводилася навчально-виховна та науково-краєзнавча робота з учнівством міста і району. За тривалий час він став знаним не тільки в області, а і далеко за її межами. Протягом перших 15 років існування, музей відвідали близько 22-х тисяч гостей з усіх регіонів колишнього Радянського Союзу.

Душею ініціативної групи стали Почесний громадянин Знам’янки краєзнавець В. Є. Шкода та вчитель, голова першого осередку Народного Руху України в місті М. М. Петров. Почався збір коштів на виготовлення пам’ятника, а 7 квітня 1989 року ініціативна група виступила із відповідним зверненням до знам’янчан у міській газеті «Серп і Молот». Ініціатори звернулися до громадян, підприємств міста і району про збір коштів, були запропоновані деякі ескізні варіанти пам’ятника. Відбулося кілька виступів з підтримки цієї ідеї в ефірі міського радіо. Таким чином, 11 травня 1989 року було прийняте спільне рішення № 165 міської та районної рад народних депутатів «Про спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку». Передбачалося передати на спорудження монументу 80% коштів, зароблених у місті на Всесоюзному суботнику та замовити ескіз-макет.

Напруженою виявилася дискусія щодо місця встановлення пам’ятника Т. Шевченка. У той час діяв перспективний Генеральний план розвитку м. Знам’янки 1983 року розробки. За цим планом передбачалося спорудження у центрі міста на місці скверу Союзних Республік багатоповерхової адміністративної будівлі, а також створення нової зеленої зони по вул. Гагаріна південніше центру міста. Тут і визначили місце встановлення пам’ятника Т. Шевченка, і цей вибір втілився у рішенні міської ради від 16 травня 1991 року № 216. Там було: «Встановити погруддя Т. Г. Шевченка у сквері по вул. Гагаріна». 
Місто Олександрія

У 1988 році за ініціативи директора Олександрійської середньої школи № 1 В.П.Петленка біля приміщення навчального закладу було відкрито погруддя поету Тарасу Шевченку. Ця акція стала можливою за підтримки керівництва міста, а саме І.М.Урицького та О.С.Замікули, а також директора заводу «Віра-Сервіс» О.С.Логвіненко та головного інженера цього підприємства Г.П.Бабакова.

Пам’ятник скоро став візитівкою школи, адже навчальний заклад носить ім’я Великого Кобзаря. Біля погруддя фотографувалися першокласники та випускники, вчителі, гості гімназії, сюди покладали квіти небайдужі на день народження поета. 

Але скоро пам’ятник Кобзареві в Олександрії став потребувати реставрації. Погруддя виготовили із кольорового металу, але, мабуть, кошти на пам’ятник виділили незначні: тож всередині погруддя була пустота. Спроби залити порожнину гіпсом або ще якоюсь речовиною результатів не дали. Було прийнято рішення замінити погруддя на постаменті. Зробили це вже на початку ХХІ століття. Але цього разу пам’ятник Кобзареві було виконано з глини.

Містечко Новомиргород

Містечко Новомиргород згадує Тарас Шевченко у повісті "Наймичка”. Було йому тоді 13, і чумакував він із батьком безкраїм українським степом, прямуючи з Гуляйполя (пізніше — Златопіль, нині — частина Новомиргорода) до Єлисаветграда. Ця згадка дала підстави новомиргородцям претендувати на те, аби мати у місті пам’ятник Шевченкові. Ще за радянських часів український патріот, інженер-шляховик, тричі репресований комуністичним режимом за український націоналізм Степан Кожум’яка намагався здійснити цей задум. Та – марно.

1924 року в сусідньому з Новомиргородом містечку Шпола з ініціативи місцевої національно свідомої громади, очолюваної тодішнім головою кредитного товариства Іваном Шурубалком, було встановлено пам’ятник Т. Г. Шевченкові роботи скульптора Каленика Терещенка. 1964-го пам’ятник видався владі "несучасним і непотрібним”, його зняли і залишили в сараї міської ради. Якось про це довідався Степан Кожум’яка, який бував у Шполі (там жили його родичі). На той час він був головним інженером Новомиргородської шляхоексплуатаційної дільниці. Звернувся до співробітників, керівництва районної й міської рад із пропозицією перевезти пам’ятник і встановити в Новомиргороді. Його підтримали, і з допомогою місцевої влади скульптуру доправили у райцентр. Була думка встановити пам’ятник у парку в центрі міста, де зберігся пагорб, на якому свого часу височіла скульптурна фігура царя Олександра ІІ. Робітники шляхоексплуатаційної дільниці погоджувались усі роботи зі встановлення пам’ятника і впорядкування майданчика навколо нього виконати безплатно.

Та на заваді став райком партії, який категорично заборонив встановлювати пам’ятник. Робітники на чолі зі Степаном Демидовичем викликали комісію з обласного управління культури, зверталися й у міністерство культури та інші інституції — нічого не допомогло. Через деякий час міністерство культури надіслало розпорядження забрати пам’ятник у Канів, де його нібито мали встановити в одному з ближніх сіл. Скульптуру забрали, яка її доля – невідомо.

Але Степан Кожум’яка встановив-таки за свого життя пам’ятник Шевченкові: у селі Лип’янці Черкаської області. Перебуваючи там у службових справах (саме зводили міст у селі Панчевому), дізнався, що знаменитий земляк, уродженець Лип’янки скульптор Іван Гончар передав рідному селу погруддя Шевченка власної роботи, яке стоїть у колгоспній коморі, а місцеве начальство не може знайти можливості, аби його встановити.

Першої ж суботи робітники Новомиргородської ШЕД прибули в Лип’янку і встановили погруддя. Невдовзі у районній газеті з’явилося повідомлення, що погруддя встановлене силами громадськості. У його відкритті брав участь учитель з Новомиргорода Микола Суржок.

Минули роки. І ось на початку 2000-х районне об’єднання ВУТ "Просвіта” на чолі з Миколою Андрійовичем за підтримки місцевої газети "Новомиргородщина” (редактор Володимир Пісковий) оголосило збирання коштів, аби в Новомиргороді таки з’явився пам’ятник Шевченкові. Поет мав постати в образі хлопчика, яким вперше побачив степове містечко.

Понад дві тисячі людей долучилося коштами до спорудження пам’ятника, ініціативу земляків підтримала міська (голова Яків Немировський) та районна (голова Леонід Орлов) ради. І ось напередодні відзначення 270-річчя заснування Новомиргорода (ці дати відносні, бо мають в основі відлік Російської імперії) край того шляху, яким 1827-го, ймовірно, проїздив малий Тарас, відкрито омріяний пам’ятник. Правда, Шевченко постав тут не хлопчиком, як бачилось раніше, а юнаком, що пригортає до грудей тільки-но виданий "Кобзар” (скульптор Владислава Димйон). Це вже четвертий пам’ятник Шевченкові, відкритий останніми роками у райцентрах Кіровоградщини.

Олександрівський район

   Пам`ятник Т.Г.Шевченку у селі Попельнастому Олександрійського району Кіровоградської області був створений за проектом скульпторів Юрія Петровича Сунгурова і Леоніда Івановича Раченка.

Пам`ятник розташовано на штучному насипному кургані-могилі поблизу сільського клубу, до нього веде широка алея обсаджена блакитними ялинами та туями.

Пам`ятник було відкрито у 1989 році. Виготовлення та встановлення здійснено за кошти колгоспу ім.Т.Г.Шевченка (голова колгоспу Є.О. Цибулька (нині на пенсії); у 2012 році рішенням сесії Попельнастівської сільської ради йому присвоєно звання «Почесний житель села»).

Зараз монументом та прилеглою територією опікується вся сільська громада, регулярно прибирають парк учні школи.

Ульянівський район

        Напередодні 2007 року на сходці міста було вирішено увічнити пам'ять Великого Кобзаря. З ініціативи голови Ульянівської районної державної адміністрації Дмитра Фіофіловича Діденка було замовлено погруддя Тараса Григоровича Шевченка у м. Запоріжжі. Протоієрей, благочинний української православної церкви Київського патріархату в Ульянівському районі Василь Кутний освятив місце та сам пам’ятник.

10 березня 2008 року в місті, при вході у міський парк, на освяченому місці було встановлено погруддя Великому Кобзарю. З гордістю, з палкими почуттями любові та шани до генія українського народу говорили перший заступник голови Ульяновської районної державної адміністрації Д. Блажко, голова районної ради М. Сулима, голова обласної ради М. Сухомлин.

Читали вірші місцеві поети, актори народного театру: З. Трибуцька із с. Грушки, В. Бурлака – співачка хору «Ветеранів». Читали та співали пісні на вірші Шевченка: І. Можик та І. Мишоловка з с. Вільхового, Б. Волошин – у минулому головний редактор місцевої газети «Слово і час».

Слова Тараса, пророчі, проникливі і вічно живі, актуальні й сьогодні.

Пам’ятник Великому Кобзар було відкрито. На знак пам'яті і пошани відомого поета покладені квіти, і щороку тут свіжі квіти. Віднині це місце залишається святим, значущим, дорогим.